Київський Свято-Введенський монастир

Уся історія Православної Церкви з часів її заснування дає нам численні приклади святості жінок-християнок, які йшли за Христом, віддавали життя служінню Богу та ближнім. Шлях жіночої святості на Русі осяяний сяйвом слави Пречистої Матері Господа, благоговійно шанованої в усі часи.

Численний сонм праведних ченців і мирян засяяв світильником благочестя на нашій святій землі. Ці святі дружини являли собою зразки християнської жіночності, всеосяжної любові та відданості, представляючи світові нову форму подвижництва – засновували монастирі та будинки піклування, школи, лікарні, вели широку благодійну діяльність. Саме вони й створювали ту духовну спадщину, яка зараз може мати нове покоління, підтримувати та продовжувати вікові традиції нашого народу.

До святих подвижниць належить і Преподобна Димитра (Матрона Олександрівна Єгорова), засновниця першої в Києві релігійної жіночої громади. Все життя матінки було наповнене дивовижними та трагічними подіями, які й становлять прекрасну повість про цю жінку. Наслідуючи неухильно шляхом Закону Божого, вона вершила добрі справи, виконувала свій обов'язок і все життя залишалася вірною ідеї любові до Бога і ближнього.

Небагато відомо нам про життя прп. Димитри, але окремі по крихтах зібрані факти біографії дозволяють судити про те, що все її довге багатотрудне життя стало свідченням дії Промислу Божого в її неабиякій долі.

Матрона Олександрівна народилася 1810 р. в місті Сілістрія, на північному сході Болгарії, багатостраждальної країни, яка протягом багатьох століть перебувала під гнітом турецького панування, і була полем жорстоких битв за інтереси багатьох країн, що воювали в районі Балкан і Північного Причорномор'я.

Болгарія була не просто місцем народження Матрони Олександрівни. Любов до цієї країни, повага до її народу, який мужньо і завзято б'ється за свою незалежність, вона зберігала все життя.

В умовах масової ісламізації болгар, полум'я його віри не згасло і підтримувалося священною пам'яттю про славне історичне минуле Болгарії. У найважчі хвилини життя вони духовно підкріплювалися натхненними прикладами житія та благочестя святих, котрі прославили цю давню країну. Це і Доростольські мученики (III ст.), Перший болгарський подвижник, св. князь Борис, який просвітив народ Святим Хрещенням, та засновник одного з найвідоміших монастирів прп. Іван Рильський, який шанується як покровитель болгар, і багато-багато інших. Підкріплювані такими благотворними прикладами житій святих, болгари виховували своїх дітей у дусі благочестя, показували, яке гідне місце належало їхній батьківщині в минулі часи, і вселяли в серця своїх чад віру у світле майбутнє. У найкращих традиціях православної віри виховали дочку та благочестиві батьки матінки Димитри – Олександр та Марія.

На жаль, нам дуже мало відомо про болгарський період життя прп. Димитри. Враховуючи важку спадщину багатовікового турецького панування над Болгарією, численні руйнівні війни, що приголомшували країну, стають цілком зрозумілими причини, через які не збереглися свідчення про життя її сім'ї.
У ХІХ ст. Після кожної війни Росії з Туреччиною (1808-1809, 1828-1829 рр.), велика кількість болгарських переселенців були змушені залишати батьківщину та шукати собі притулок у Криму та в Бесарабії, приєднаній до Росії у 1813 році. Ці люди рятувалися від турецької помсти не лише за вірність православній вірі, а й за свої симпатії до російських військ, яких вважали визволителями. Серед них була й родина Матрони Олександрівни, яка змушена була залишити рідні місця та переселитися до Бессарабії. Ми про це знаємо за непрямими свідченнями, оскільки згодом духовником та розпорядником за заповітом Матрони Олександрівни Єгорової був священик Кишинівської єпархії отець Іоанн (Мармієна), а також частина нерухомого капіталу Київської Введенської громади складали кредитні квитки Таврійсько-Бесса.

Очевидно, в Бессарабії Матрона Олександрівна вийшла заміж за офіцера російської армії, капітана Івана Єгорова. Життя подружжя було типовим для багатьох сімей військових – часта зміна місця проживання, відсутність власного будинку, і пов'язані з цим незручності. Але від природи, маючи вольовий характер, Матрона Олександрівна мужньо справлялася з труднощами похідного життя і терпляче переносила всі негаразди.

За обов'язком служби капітану Єгорову доводилося брати участь у численних військових кампаніях, якими було відзначено ХІХ століття. На початку 50-х років. ХІХ ст. почалася важка та виснажлива Кримська війна (1853-1856 рр.). А оскільки в цей час сім'я проживала в Севастополі, то подружжя Єгорових стало учасниками найбільшої військової драми. Матрона Олександрівна приєдналася до жінок, які з різних міст Росії приїхали до Криму, до осадженого Севастополя, щоб допомагати захисникам Вітчизни. Це були жінки з усіх верств суспільства – великосвітські пані, дружини чи дочки офіцерів, солдатів чи матросів. Вони добровільно взяли на себе обов'язок доглядати поранених. Серед них була й Матрона Олександрівна.

Відважні жінки з рідкісною мужністю переносили не лише тяжкі праці та поневіряння, а й явні небезпеки. На перев'язувальних пунктах та у госпіталях вони продовжували робити перев'язки пораненим, і не залишали своєї посади, незважаючи на те, що перебували під постійним обстрілом, який витримували з геройством. Як би там не було, жінкам не обходилася даремно їхня рішучість не залишати обложене місто. У Севастополі можна було бачити жінок без руки або на милицях. Під час одного з обстрілів було поранено й Матрону Олександрівну Єгорову. Уламки снаряда зачепили плече та голову, але мужня жінка відмовилася покинути передову. Вона самостійно обробила і перев'язала свою рану і знову продовжувала надавати допомогу солдатам.

Незважаючи на всі жахи війни, на розруху та величезні людські втрати, життя в обложеному місті таки тривало, дух захисників не був зламаний. З особливою урочистістю, наскільки це було можливим у зруйнованому місті, відзначалися релігійні свята, у яких брали участь усі захисники міста. У вцілілих храмах, прикрашених стараннями жінок, відбувалися церковні служби, по закінченні яких священики обходили ряди солдатів та вітали захисників, а також їхніх дружин та дітей, які прийшли на бастіони, щоб розділити разом із рідними світлі дні свята.

Зі взяттям 27 серпня 1856 року Севастополя, Кримську кампанію було завершено. Завзятий 349-денний захист Севастополя був подвигом тисяч солдатів і матросів, пересічних людей, мужніх жінок-християнок. Самопожертва і християнська чеснота цих жінок заслуговує на захоплення. Імена багатьох із них навіки увійшли до історії героїчної оборони Севастополя. Участь жінок у Кримській війні була високо оцінена Государем Імператором та військовим командуванням. Більшість мужніх захисниць були представлені до нагород, у тому числі Матрона Олександрівна Єгорова.
Після закінчення Кримської війни, у вересні 1856 р. Матрона Олександрівна переїхала до Києва та оселилася на вулиці Рибальській у Печерській частині міста. У цьому районі на території Печерської фортеці знаходилися казарми, військові майстерні, житла для військових та їхніх сімей. Опинившись у звичному для неї оточенні, Матрона Олександрівна легше звикала до нових умов життя і відчувала підтримку людей, які зазнали всіх труднощів похідного життя і звикли жити згуртовано та у взаємодопомозі.

Матрона Олександрівна вела благочестиве і скромне життя, убезпечивши себе від усякої надмірності, задовольнялася найнеобхіднішим. Нелегко їй було у роки вдовства. Вона не стала знову шукати подружнього життя, вважаючи за краще залишатися вдовою, терпляче несучи свій хрест. Залишившись одна, без підтримки і допомоги, вона черпала моральні сили в молитвах і читанні духовних книг, часто відвідувала монастирські храми, де знаходила душевний спокій. Годин усамітнення та молитви підкріпили дух і надію на милосердя Боже. Маючи сильний, вольовий характер, загартований у горнилі війни, вона згодом змогла змінити своє життя і стати прикладом для багатьох інших жінок.

Тут у Києві відбулася знаменна зустріч, завдяки якій змінилося все подальше життя М.А. Єгорової. Промислом Божим вона познайомилася з митрополитом Ісидором (Микільським), який зайняв київську кафедру 1858 р. Матрона Олександрівна неодноразово чула про чесноти та праведне життя Владики і хотіла побачити його та отримати благословення. В особі митрополита Ісидора благочестива вдова знайшла не лише духовного отця, наставника, який своєю турботою та втіхою, мудрим словом прийшов їй на допомогу у скрутну хвилину її життя. Владика вселив у неї впевненість у свої сили і зумів переконати її, що вона може багато зробити для блага суспільства, багато корисного внести у велику скарбницю добра та допомоги ближньому. Київський митрополит Ісидор просив Матрону Олександрівну стати засновницею релігійної жіночої громади, для якої запропонував і назву на честь свята Введення у храм Пресвятої Богородиці. На згадку про прийняте спільне рішення і на благословення Введенської громади митрополит Ісидор підніс Матроні Олександрівні гідну Боголюбську ікону Божої Матері. Все своє життя благочестива вдова глибоко шанувала Владику Ісидора і нічого не робила без його благословення, перебуваючи у повсякденному послуху свого духовного наставника. Майбутнє цілком виправдало мудре рішення митрополита Ісидора, а Матрона Олександрівна була вдячна Владиці за те, що він надав їй таку довіру.

Подарунок Владики був початком благодіянь Митрополита Ісидора, які щедрою його рукою виливалися на громаду протягом усього його життя. Перші спільні кроки до організації Введенської релігійної громади було зроблено ще під час служіння Митрополита Ісидора на Київській кафедрі. З благословення та допомогою митрополита Ісідора Матрона Олександрівна, починаючи з 1860 р. стала купувати для майбутньої громади суміжні будинки на вулицях Рибальській та Московській у Печерському районі Києва, та до 1876 р. їй належала величезна земельна ділянка з численними спорудами.

Перебування Високопреосвященнішого Ісидора в Києві було нетривалим, лише близько двох років. У 1860 році було призначено Митрополита Ісидора на нову кафедру - він став митрополитом Новгородським, С.Петербурзьким і Фінляндським. Виїжджаючи до Петербурга, на місце свого архіпастирського служіння, Митрополит Ісидор обіцяв Матроні Олександрівні ніколи не залишати її своїм благоволінням, просив при необхідності вдаватися прямо до його заступництва і при кожній нагоді приїжджати до Петербурга. Матрона Олександрівна скористалася запрошенням Митрополита і неодноразово відвідувала його в столиці, їй потрібна була допомога, мудрі поради та настанови Владики. Благочестива вдова постійно зупинялася в будинку, що належав Олександро-Невській Лаврі, та розташованому поблизу монастиря на Невському проспекті.

Протягом багатьох років Матрона Олександрівна невпинно втілювала свій задум, а разом з часом змінювалася і сама. Усвідомлюючи свою причетність до великої та благородної справи і ту відповідальність, яка цілком лягала на її плечі, Матрона Олександрівна усі свої життєві сили спрямовує на творення Божої обителі, на турботи про спасіння душ людей, які прийдуть у майбутньому під її дах. Сподіваючись на Бога, на допомогу і заступ Всевишнього, вона стійко переносила труднощі, що зустрічаються на шляху.

Матрона Олександрівна брала активну участь у громадському житті Києва. З початком війни (1877-1878 рр.) за звільнення багатостраждальної Болгарії від турецького ярма, що тяжів над нею протягом кількох століть, Матрона Олександрівна, за прикладом багатьох киян, надала один зі своїх будинків для лазарета, і повністю взяла на себе турботу про забезпечення поранених. Про це свідчив у своєму звіті Благочинний київських монастирів Архімандрит Смарагд. Шляхетний вчинок Матрони Олександрівни став свідченням її християнського піклування та високої громадянської позиції, прикладом патріотизму та діяльної участі у спільній справі, якій служив увесь народ.

Події останньої війни і турботи, пов'язані з доглядом за пораненими, не могли відвернути Матрону Олександрівну від втілення в життя головної своєї мети - організації громади.

М. А. Єгорова була особисто знайома з київськими митрополитами Арсенієм (Москвіним) (1860-1876) та Філофеєм (Успенським) (1876-1882), які були свідками створення громади та високо цінували подвижницькі труди благочестивої вдови. Митрополит Ісидор у своєму щоденнику 9/22 березня 1882 р. записав, що незадовго до призначення на Київську кафедру Тверського архієпископа Філофея: «... Димитра бачила уві сні, що ніби була в покоях митрополита Київського, і назустріч їй з вітальні вийшов зовсім незнайомий їй Архієрей, високий на зріст, худий обличчям, сутулий. У той же час вона передала мені про це, і через кілька днів дізналася про призначення Філофея, який цілком відповідав її опису, хоча вона раніше його ніколи не бачила». Саме за Київського митрополита Філофея та за його сприяння було засновано Введенську громаду.

Коли всі необхідні документи були надіслані у св. Синод, Матрона Олександрівна виїхала до Петербурга, оскільки Владика Ісідор вважав, що для більшого успіху у справі з облаштування обителі, необхідна і корисна особиста її присутність у столиці.

Не кожен день їй вдавалося бачити Владику Ісідора, безліч єпархіальних справ, які вимагали негайного рішення, займало практично весь час. Але при кожній нагоді Митрополит із задоволенням спілкувався з Матроною Олександрівною. Його бесіди, сповнені любові до Бога та ближніх, наставляли та заспокоювали її.
Матрона Олександрівна була знайома з багатьма людьми, які оточували Владику і брали участь у її богоугодній справі. Ця жінка була обдарована високими достоїнствами: її внутрішня культура та надзвичайно добре серце привертали до себе людей. До кінця їй не змінювало постійне доброзичливе ставлення до всіх і до кожного. З найбільшою повагою Матрона Олександрівна належала до економи Олександро-Невської лаври, Соборного ієромонаха Інокентія, який був її духовником.

Найчастіше їй доводилося спілкуватися з Лаврським Архімандритом Ісаєю, який був економом митрополичого будинку. Архімандрит дуже добре відгукувався про неї. Він бачив її завжди в піднесеному настрої: «...Жива, рухлива, швидка, всюди встигала» - так говорив він про неї, і такою вона запам'яталася йому на все життя. Після смерті м. Димитри, архімандрит кілька разів бачив її уві сні, причому завжди у світлих, білих шатах, про що неодноразово розповідав Митрополиту Ісидору, який записав про це у своєму щоденнику. У книзі «Хроніка мого життя. Автобіографічні записки Високопреосвященного Сави, Архієпископа Тверського та Кашинського» автор записав один епізод, пов'язаний зі сновидінням архімандрита Ісаї: «…Про Варшавського архієпископа Леонтії. Митрополит Ісидор, посилаючи його в Москву на поховання митрополита Макарія (+ 9 червня 1882 року), перед Синодом обіцяв йому Московську кафедру, і в день призначення на цю кафедру іншої особи (Іоаннія Руднєва) власноручною запискою сповіщав його про сновидіння, що було в економі. Олександрівна Єгорова оголосила йому, Ісайє, про призначення Леонтія Митрополитом Московським, а цей останній мав необережність показати цю записку деяким зі своїх знайомих. І яке ж було його здивування, коли він того ж дня дізнався, що Московська кафедра дісталася не йому, а іншому – молодшому по службі». І все-таки згодом прогноз м. Димитри справдилося. Архієпископ Леонтій (Лебединський) був призначений Московським митрополитом, але у 1891 році, після переведення його попередника Митрополита Іоаннікія (Руднєва) на Київську кафедру.

У Петербурзі Матрона Олександрівна познайомилася з вдовою полковника Ольгою Федорівною Тимофєєвою, яка стала повіреною та найближчою помічницею Матрони Олександрівни у всіх справах.

4/17 березня 1878 р. Імператор Олександр ІІ підписав Указ (№ 58251) про заснування у Києві Введенської жіночої релігійної громади. На користь громади, згідно із заповітом, М.А. Єгорова безоплатно віддавала земельні ділянки та кілька суміжних будинків, а також недоторканний капітал у вигляді цінних паперів у сумі 21.000 рублів. Засновниця також підготувала всі пропозиції щодо влаштування двох церков громади, замовила виготовлення іконостасів у Петербурзі.

Але на жаль, Матроні Олександрівні не довелося побачити завершення своїх праць і стати свідком розквіту та зміцнення добробуту Введенської громади.
Взимку 1878 року Матрона Олександрівна занедужала. Останнім часом вона часто хворіла, давалася взнаки севастопольське поранення, мучили постійні напади головного болю. Але вона переносила свою хворобу, що забирала її фізичну силу, з дивовижним терпінням і витримкою, без збентеження і ремствування. Її найближча подруга, Ольга Федорівна, була постійно поряд і доглядала її, вона не чула жодної скарги від хворої.

Мужній колишній дух, колишня сила волі ще мешкали в цьому ослаблому хворому тілі.

За два тижні до смерті Матрона Олександрівна зовсім відмовилася від їжі, а потім раптом відчула себе краще, з'явився апетит, вона пожвавішала і повеселішала. У цей час вона отримала звістку про найвищий указ про заснування громади. Створення Введенської громади Матрона Олександрівна вважала собі священним обов'язком і надзвичайно раділа, коли її старання увінчалися успіхом.

Відчуваючи свою швидку смерть, близькість смерті, Матрона Олександрівна завчасно очистила себе принесенням покаяння у всіх своїх гріхах, а також удостоїлася елеосвячення і до самої смерті долучалася життєдайних Христових Таїн. З таким благодатним напуттям і сподіванням на Господа, вона безбоязно чекала смертної години. Перед смертю вона лише попросила, щоб її поховали у київській Введенській громаді.

Матрона Олександрівна Єгорова, померла ввечері 9 березня 1878, зі світом і сподіванням відійшла у вічність на 68 році від народження. У медичній довідці було написано, що смерть настала через апоплексичний удар. На медичному свідоцтві про смерть стоять підписи Намісника Лаври архімандрита Симеона, економа соборного ієромонаха Інокентія, скарбника архімандрита Філіпа, різничного архімандрита Митрофана, ігумена Мардарія, а також економа архієрейського будинку архімандрита Ісайні, тих, хто. Вони ж були присутні під час поховання матінки Димитри в Олександро-Невській Лаврі 13 березня 1878 року.
Найімовірніше тут, у Петербурзі, Матрона Олександрівна прийняла таємний постриг, «таємно від людей, але явно Богу». Ми досі не знаємо, ким і коли було здійснено постриг у чернецтво, і ця таємниця швидше за все залишиться нам невідомою. Обряди таємного постригу, як правило, ніде не фіксуються і залишаються надбанням того, хто прийняв ангельський чин. Але без сумніву, обряд постригу відбувся за особливим клопотанням Владики Ісідора та його свідчення про те, що Матрона Олександрівна давно вже веде підготовчу до чернецтва життя. Митрополит Ісидор у своєму щоденнику називав її чернечим ім'ям.

Під час постригу вона отримала ім'я Димитра на честь св. вмч.Димитрія Солунського - святого, якого болгари вважають своїм покровителем, і навіть покровителя воїнів.
Рішенням митрополита Ісидора м. Димитра було тимчасово поховано в Олександро-Невській Лаврі, у «наметі» при Федорівській церкві, до розпорядження про перевезення тіла покійної до Києва.

Справа, якій прп. Димитра присвятила майже половину свого життя, було продовжено людьми, які прагнули назавжди зберегти про неї пам'ять.

За кілька тижнів після смерті прп. Димитри, в керівництво громадою, за рекомендацією Митрополита Ісідора, було призначено рясофорну послушницю Новгородського Десятинського жіночого монастиря Євпраксію Лебедєву, яка отримала при постригу ім'я Євфалія.
У роки настоятельства монахиня Євфалія виявила надзвичайно заповзятливий і діяльний характер. Виконуючи передсмертну волю незабутньої засновниці Введенської громади черниці Димитри, нова начальниця негайно приступила до робіт з влаштування церкви відповідно до плану, підготовленого самою засновницею.

Всі знали, що м. Димитра хотіла, щоб місцем її упокою стала створена нею обитель.

21 липня 1878 року своїм Указом Государ Імператор дозволив перевезти тіло М.А.Єгорової з Олександро-Невської лаври до Києва, про що було повідомлено духовне та світське начальство Києва.

8 серпня 1878 року було здійснено чин поховання засновниці Введенської громади черниці Димитри (у світі - Матрони Олександрівни Єгорової). Поховання відбувалося з великою урочистістю, при величезному збігу народу та духовенства. Тіло було віддано землі в нижньому храмі зі словами глибокої скорботи та прощання із незабутньою засновницею. На могилі покійної був поставлений хрест і запалена незгасна лампада, на знак невпинної молитви віруючих у її благодатний заступ.

14/27 листопада 1878 року Високопреосвященніший Митрополит Філофей освятив нову церкву в ім'я Введення у храм Пресвяті Богородиці. Ця урочиста подія відбулася напередодні храмового свята, ніби на ознаменування того, що з першого ж дня свого існування, Введенська громада доручається всемогутньому і всеблагому заступництву Божої Матері, на честь якої влаштована церква та громада. В урочистості освячення взяли участь Вікарій Київської єпархії, Намісник та братія Києво-Печерської Лаври, численне київське духовенство. Для участі у духовному урочистості до Введенського храму зібралося безліч прочан та мешканців навколишніх районів, щоб познайомитися з новим храмом, готовим відтепер відкрити свої двері для всіх віруючих.

Найзаповітніше бажання покійної засновниці громади прп. Димитри було виконано, її багаторічні праці мали успіх. Сестри громади й дозрівані підносили свої щирі гарячі молитви до Господа і з вдячністю згадували свою спочилу благодійницю.

Після освячення храму, у ньому стали проводитися щоденні ранкові та вечірні служби з монастирського чину. Крім того, служилися щодня панахиди та молебні. За вказівкою Митрополита Філофея, для відправлення служб у храмі було призначено ієромонахи з Києво-Печерської Лаври.

 Одночасно із завершенням будівництва Введенського храму розпочали роботи з влаштування ще однієї церкви обителі, на честь Св. Димитрія Солунського. Ще за життя м. Димитра, неодноразово висловлювала побажання заснувати храм у нижньому підвальному приміщенні під Введенською церквою. Вона сама підготувала пропозиції щодо влаштування храму, листувала з питання про вартість будівельних робіт з київським інженер-полковником О.І Рубаном. У Петербурзі на замовлення готувався іконостас і цієї церкви. Матінка Димитра подбала і про те, щоб усі витрати на створення нижнього храму були покриті приватними пожертвуваннями.

Після завершення будівництва нижнього храму обителі, 17/30 червня 1879 року, Київський Митрополит Філофей здійснив чин освячення храму, а потім відслужили біля престолу Божественну літургію. Співробітниками архіпастиря були намісник Лаври архімандрит Іларіон (Юшенов), настоятель Київського Миколаївського монастиря та Благочинний київських міських монастирів архімандрит Смарагд, Благочинний Лаври ігумен Віталій та ієромонах Діонісій. Збіг прочан був такий великий, що далеко не всі змогли уміститися в храм для участі в цій духовній урочистості.

Незгасна лампада теплилася день і ніч перед іконами, що осінили могилу засновниці Київської Введенської громади м. Димитри. Скільки людей, молитовно стоячи біля її труни, з великою вдячністю благословляли її пам'ять. Скільки гарячих молитов було про неї піднесено до Бога. Це була євангельська дружина, яка глибоко розуміла дух християнського поводження з ближніми і віддавала всю теплоту свого гарячого серця людям. Тому всі, хто знав матінку і був очевидцем її праць із творення Введенської обителі, приходили до храму в дні її пам'яті та підносили у престолу Божого теплі молитви за засновницю. Щорічно, 9/22 березня, у день її смерті, і 26 жовтня/8 листопада, з нагоди храмового свята, у печерній Димитрівській церкві, з особливою принадою служилася літургія та панахида біля могили м. Димитри. У ці пам'ятні дні очолювали Божественну літургію правлячі Київські митрополити, під особливою опікою та заступництвом яких перебувала Введенська громада з дня свого заснування. Київським Архипастирям послужили біля престолу єпископи та намісники монастирів, духовенство єпархії та лаврські ієромонахи.

У С.-Петербурзі цими днями служилися панахиди в хрестовій Успенській церкві в митрополичому будинку Олександро-Невської лаври. Більшість служб очолював Митрополит Ісидор та архімандрит Ісая (Бунін), економ архієрейського дому, у співслужінні соборних ієромонахів та у присутності світських людей.

У 1883 р. Введенську громаду відвідав Блаженніший Никодим, Патріарх Єрусалимський, і біля могили монахині Димитри звершив з благоговійним поклонінням довгу молитву про неї по-грецьки.

На могилу матінки Димитри з Афонського Андріївського скиту, що належав російським ченцям, було доставлено трискладовий хрест із зображенням розп'ятого Христа з майбутніми Богоматір'ю та Іоанном Богословом. А з Болгарії було привезено білу надгробну мармурову плиту з написом:. «Засновниця Київської Введенської громади черниця Димитра Матрона Олександрівна Єгорова. Народилася в Сілистрії 1810 року померла 9 березня 1878 ». Цим даром було відзначено особистий внесок матінки Димитри у боротьбу співвітчизників за звільнення від турецької ярма, та увічнено пам'ять засновниці Введенської громади.

Покровительствовала Введенській обителі та неодноразово відвідувала її Велика Княгиня Олександра Петрівна, у чернецтві Анастасія, засновниця Свято-Покровського жіночого монастиря у Києві. 21 серпня 1912 року удостоїла своїм відвідуванням Введенський монастир та Велика Княгиня Єлисавета Федорівна, повертаючись із паломницької поїздки до Почаєва. Обидві представниці Будинку Романових молитовно згадували м. Димитру біля її труни у нижньому храмі-усипальниці і залишили щедрі пожертвування на користь обителі.

За свою історію Введенський монастир закривався двічі – 1930 р. та у 1960, після відновлення його діяльності у 1941 р. 16 вересня (за новим стилем) 1960 року, вже після закриття обителі, було винесено з храму св. вмч. Димитрія Солунського могутності засновниці прп. Димитри, в якому вони лежали 82 роки. При розтині гробниці сестри мали змогу побачити, що тіло засновниці було обвите мантією. Черниці вдягли матінку Димитру в нову мантію, і засновницю поховали на Звіринецькому цвинтарі, поряд із могилою ігуменії Клеопатри.

Але монастир, створений «постом і молитвою», самовідданою працею незабутньої засновниці черниці Димитри, не був забутий. Пам'ять про її святе життя сягнула наших днів. Кохання, що оточувала прп. Димитру за життя, і сьогодні продовжує залучати до неї серця. В наш час знову піднялася і розцвіла обитель, яка багато років перебувала у запустінні.
У 1992 р. Введенську церкву було передано Українській Православній церкві. Цього ж року розпочалася реставрація Введенської церкви, а незабаром громаді було передано і нижній храм. Але службу в ньому спочатку проводити було неможливо через поганий стан приміщення. Тому знадобилося багато часу, щоб храм знову знайшов своє призначення, вказане прп. Димитрою.
 Нижній храм було капітально відреставровано, а Архімандрит Даміан запропонував власний проект оформлення церкви в ім'я св. вмч. Димитрія Солунського, згідно з яким тут був встановлений біломармуровий одноярусний іконостас, а в нішах на стінах помістили мармурові ікони із зображенням святих воїнів.
На місці, де раніше знаходилася могила черниці Димитри, було встановлено гробницю (раку) з білого мармуру, призначену для мощів матінки. Гробниця складена з 4-х масивних плит, що стоять на високому кам'яному помості. На лицьовій панелі раку вміщено рельєфне зображення «Сорока Севастійських мучеників», пам'ять яким відбувається 9/22 березня, у день смерті матінки Димитри. На бічній панелі гробниці розміщено текст, що відзначає внесок сучасників у увічнення пам'яті засновниці: “Ця гробниця споруджена за Володимира, Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України, за намісництва ігумена Даміана, старанністю громади та парафіян у літо від Р.Х. 1996 місяця червня

Приклад благотворного життя прп. Димитри, яка здобула високий авторитет у церковному середовищі, стала великою втіхою і підкріпленням на життєвому шляху багатьох її духовних послідовників. Рухають високим моральним почуттям, і віддаючи обов'язок благоговійної любові до прп. Димитрі, Архімандрит Даміан та парафіяни Введенського храму неодноразово порушували питання про повернення тіла засновниці до усипальниці. Сподівання віруючих виявились не марними. Промислом Божим мощі подвижниці повернулися до рідної обителі. З благословення Його Блаженства Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України 8/21 серпня 1996 року мощі черниці Димитри, хресним ходом були урочисто повернуті зі Звіринецького цвинтаря до храму та встановлені на тому місці, яке спочатку було уготоване для її вічного упокоєння.

Під час розтину поховання комісія засвідчила останки преподобної Димитри. Її тіло було обвите мантією, а під світською сукнею засновниці виявили чернечий параман, і на обличчя була покладена лиштва, що стало ще одним свідченням та підтвердженням таємного постригу черниці. Сьогодні мощі преподобної відкрито спочивають в усипальниці. Київська Свято-Введенська обитель знову набула святині, до якої зможуть приходити всі, хто вшановує пам'ять її небесної покровительки та молитовниці для огодування та навчання духовному шляху.
Повернення мощів прп. Димитри в обитель можна назвати першим дивом, що здійснився з Божої милості в наш час і пов'язаним з ім'ям подвижниці. Збіг дати перенесення мощів із С.-Петербурга у ХІХ ст. та зі Звіринецького цвинтаря у ХХ ст. можна назвати Промислом Божим. Коли в серпні 1996 р. було отримано важливу, принципову згоду на повернення мощів матінки Димитри в обитель, остаточна дата перепоховання неодноразово переносилася з різних причин. Відповідно до закону, ексгумація тіла в обов'язковому порядку повинна проводитись на другий день після офіційного дозволу влади та підписання акта. Ігумен Даміан та братія обирали найбільш сприятливий день для урочистої події. Тому дата 8/21 серпня була обрана абсолютно довільно, щоб встигнути все підготувати, і в той же час, щоб вона не співпала зі святом Преображення Господнього. У той час ще ніхто не знав про дату Першого повернення мощів матінки в обитель з С.-Петербурга (8/21 серпня 1878 р.), оскільки архівні документи, що розповідали про цю подію, були знайдені в ході дослідницької роботи тільки через кілька місяців (у березні 1997 р.), вже після того, що звершився здійснений Зв. цвинтарі.

Сучасні насельники монастиря на чолі з намісником архієпископом Даміаном (Давидовим) є продовжувачами молитовного шанування пам'яті будівельниці. Протягом багатьох років тричі на рік відбувалися особливі, заупокійні богослужіння у дні пам'яті матінки: 9/22 березня – у день її блаженної кончини; 25 жовтня / 8 листопада, у день пам'яті небесного покровителя м.А. Димитри – святого великомученика Димитрія Солунського чудотворця; 8/21 серпня – у день першого повернення її святих мощей до обителі із С.Петербурга, та другого повернення – зі Звіринецького цвинтаря. А на згадку сумної події зносу святих мощей засновниці з храму на Звіринецькій цвинтарі 3/16 вересня 1960 р., крім богослужіння, братія монастиря та постійні парафіяни обителі традиційно тримали суворий піст, щоб спокій засновниці більше ніколи не порушувався.

До Київського Свято-Введенського монастиря приїжджає безліч паломників з усієї України та різних куточків православного світу та поклоняються мощам прп. Димитри залишають записки в її гробниці.

Численні паломники мають змогу помолитися біля труни засновниці, яка має за них Царицю Небесну. Життя праведниці тривало і після її блаженної кончини, подвигом свого благочестивого і богоугодного життя прп. Димитра отримала від Господа дар благодатної молитви та чудове дарування зцілення хвороб людей.

Документи на прославлення засновниці Введенської громади Димитри (Єгорової) були представлені до Комісії з канонізації при Українській Православній Церкві, та 18 квітня 2008 р. було підписано Постанову Священного Синоду Української Православної Церкви про зарахування до лику місцевошанованих святих черниці Димитри (Єгорової), засновниці Київської Свято-Введенської обителі.

26 жовтня /8 листопада 2008 р., у день пам'яті св. вмч. Димитрія Солунського, у Введенському монастирі відбулася Божественна Літургія, яку відправив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Володимир Митрополит Київський та всієї України у співслужінні митрополита Доростольського Іларіона (Болгарія), архієпископів Білогородського Миколи та Овруцького Переяслав-Хмельницького Олександра, Яготинського Серафима, Новокаховського та Бериславського Йосафа, Васильківського Пантелеїмону. Під час святкового богослужіння відбувся чин церковного прославлення у сонмі святих прп. Димитри (Єгорової), засновниці Свято-Введенської обителі та прп. схімонахіні Олімпіади (Стригалевої), настоятельки Арзамаської Олексіївської громади. Під час чину прославлення біля мощей, які з нагоди урочистостей були встановлені перед святим вівтарем Введенського храму, єпископом Йосафом було зачитано життя прп. Димитри, а єпископом Пантелеимоном – житіє прп. Олімпіади, потім проспівали тропарі та кондаки новославним преподобним дружинам, після чого Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, архієреї та духовенство вклонилися чесним мощам угодниць Божих. Відтепер прп. Димитра та прп. Олімпіада, здобувши безсмертя, перебувають в одному ряду зі святими жінками Русі.